Уже цілий рік я не розмовляю з рідною мамою, і від цього мені неймовірно боляче. Проте її жорстокі слова досі стоять у мене перед очима, і пробачити їх я ніяк не можу.
Усе дитинство я відчувала, що мама значно більше любить мою молодшу сестру. Каріна завжди була справжньою зіркою нашої родини: легко привертала до себе увагу, із задоволенням влаштовувала вдома виступи, а в школі її вважали першою красунею. Я ж була татовою донькою. Такою самою тихою, стриманою та замкнутою, як він. Мама постійно повторювала:
— З таким характером ти нічого в житті не досягнеш. Будеш сидіти без копійки, точнісінько як твій батько.
Насправді тато був чудовою людиною. Він сумлінно працював, не зловживав алкоголем, не зраджував мамі. Просто великих грошей заробляти не вмів — не мав підприємницької жилки. Коли мені виповнилося десять, мама вигнала його з дому. Ба більше, вона заборонила нам навіть зустрічатися. Тому кожне порівняння з батьком звучало з її вуст як навмисна образа.
Я тільки й мріяла про те, щоб якнайшвидше вирватися з рідного дому та поїхати навчатися. Із сестрою ми теж ніколи не були близькими. Навіть коли випадково зустрічалися серед інших людей, Каріна поводилася так, ніби ми зовсім незнайомі.
Тож, коли нарешті настав час їхати, я не пошкодувала про своє рішення жодної секунди. Минали роки. Каріна вийшла заміж і стала мамою трьох дітей. А я майже весь свій час присвячувала роботі. Особисте життя ніяк не складалося. Лише одного разу в мене були справді серйозні стосунки, і справа вже йшла до весілля. Але ми розійшлися. Десь глибоко в душі я постійно чула мамин голос, який переконував мене, що щасливою я ніколи не стану.
Згодом мені запропонували хорошу роботу в Німеччині, і я погодилася. Прожила там вісім років, навіть замислювалася над тим, щоб залишитися назавжди. Однак зрештою повернулася додому. Мені запропонували очолити українське представництво компанії. На той час я вже мала пристойні заощадження, тому змогла придбати простору трикімнатну квартиру в новому будинку.
Із родичами я підтримувала зв’язок нечасто й особливого бажання спілкуватися не мала. Знала, що сестра разом із чоловіком та трьома дітьми туляться в однокімнатній квартирі. Розуміла, що їм непросто, проте не вважала себе зобов’язаною розв’язувати їхні житлові проблеми. Одного дня до мене завітала мама. Вона довго оглядала моє помешкання, а потім несподівано запитала:
— Навіщо тобі самій така величезна квартира?
— У майбутньому в мене будуть діти. Хочу, щоб кожному вистачало простору.
— У тебе? Діти? Не сміши мене! Тобі вже тридцять вісім! Час минув, а в тебе навіть чоловіка немає.
— Щоб стати мамою, необов’язково мати чоловіка.
— Не вигадуй дурниць! Яка з тебе мати? Краще віддай цю квартиру Каріні! Подумай сама: її діти — твої найближчі родичі. Може, хоч вони на старості років за тобою доглядатимуть!
Після таких слів я просто не стрималася й розсміялася їй в обличчя. А потім спокійно попросила залишити мою квартиру й більше ніколи мені не телефонувати. На прощання мама заявила, що я завжди була для неї чужою людиною. Відтоді ми не спілкуємося. Мені дуже прикро через це. Зате я розшукала свого батька й тепер допомагаю йому. Тато став для мене справжньою опорою. І зараз його підтримка особливо важлива, адже я чекаю на дитину.
Рішення стати мамою я ухвалила вже давно. Навіть якщо доведеться виховувати малюка самостійно, без чоловіка. Я свідомо завагітніла від чоловіка, з яким не планувала створювати сім’ю. Саме так, як і хотіла. Я безмежно щаслива, що незабаром у мене народиться дитина. Єдине, про що шкодую, — у мого малюка, схоже, не буде люблячої та розсудливої бабусі.
А як ви вважаєте, чи варто мені зробити перший крок до примирення з мамою після всього, що вона сказала?